Толик зайшов додому й здивувався тиші, що панувала в оселі. Зазвичай дружина поверталася з роботи раніше, вмикала телевізор і починала гриміти на кухні. А тут — раптом тиша. Це насторожило Толика.
— Толенько, це ти? — долинув із кухні якийсь жалібний голос дружини.
Ксюша ще ніколи не розмовляла з ним таким тоном, тож Толик зібрався, акумулював розгублені за робочий день сили й рушив на звук, очікуючи будь-чого.
Голос лунав із кухні — туди він і попрямував. Обережно визирнувши з-за рогу, Толик окинув поглядом простори приміщення, де виготовляють харчі. Побачене приголомшило його.
Ксюша сиділа на столі, озброївшись власним капцем, і тремтіла — затравлено озиралася й здригалася від кожного шороху. Толик мимоволі перейняв нервозність ситуації й теж почав озиратися, щоправда, поки не розумів, чого саме варто боятися.
— Ти чого туди вилізла? — тихо поцікавився він, не поспішаючи заходити на кухню.
— Миша! Я бачила мишу! — пошепки вигукнула Ксюша, не припиняючи озиратися. — Он там, під холодильник побігла!
Мишей Толик не боявся, але все ж вирішив поки що на кухню не заходити. Проте відчайдушний зойк дружини "Забери мене звідси!" змусив його ступити вперед, підхопити її зі столу й винести з території, зайнятої ворогом.
— Я нахилилася, а вона як шмигне! І просто під ноги! Я — ой лишенько! — і на стіл! А вона — шмиг, і під холодильник! І хвіст той її, фу-у! — захлиналася емоціями Ксюша на руках у чоловіка, не випускаючи капця.
— От тільки мишей нам у домі й бракувало! — прохрипів Толик, якому місія з транспортування дружини давалася не так легко, як хотілося б. А спускатися на підлогу Ксюша, схоже, не збиралася — принаймні найближчим часом.
У вітальні Толикові вдалося нарешті спустити свою ношу на диван. Після цього подвигу він шумно видихнув і впав поруч.
— Треба поставити мишоловки! Або купити отруту! — кровожерливо оголосила Ксюша, притискаючи до грудей капця й озираючись довкола. Їй усюди вважалися миші.
— Ага! А з мишоловок хто їх витягатиме? А якщо миші здохнуть десь у важкодоступному місці? Уявляєш, який буде сморід? — обурився Толик, не сумніваючись, що почесна місія з очищення пасток і пошуку джерела смороду ляже саме на його плечі.
— Миші?! Ти думаєш, що вона тут не одна? — верескнула Ксюша й раптом заходилася дертися йому на шию.
«Ну, я мінімум двох приніс, щоб напевне», — подумав Толик, намагаючись струсити з себе вразливу дружину.
— Думаю, не одна. Вони поодинці не ходять, — поважно мовив він.
— А може, заведемо кота? Пам’ятаєш, ти ж хотів? — нервово запитала Ксюша, балансуючи в нього на шиї й відбиваючись капцем від спроб її зняти.
Ось воно! Пролунали заповітні слова! Ксюша сама запропонувала завести кота! План Толика спрацював, хоча він і сам до кінця в це не вірив.
Такий спосіб спонукати дружину до появи в домі пухнастого мисливця Толик почув в якомусь анекдоті й був певен, що це не спрацює. Але ж йому так хотілося, щоб у домі був кіт.
А дружина цього категорично не хотіла. Від котів, казала вона, тільки шерсть, бруд і антисанітарія — тож не буде в їхньому домі котів.
Ну як це: дім — і без кота? У квартирі ще якось, але власний дім і без муркотуна на віконці? Це ж неправильно. У Толика все життя були коти — точніше, в його батьків, але суті це не змінює.
Кіт у родині має бути — це непорушне правило, на яке до сьогодні Ксюша не зважала. Через її впертість і довелося вдатися до таких єзуїтських методів переконання.
— Треба кота — буде кіт. Але нам потрібне не кошеня, а вже досвідчений мишолов, бо поки він навчиться, ти переселишся на антресолі, — мовив Толик, стежачи за реакцією дружини. Та була згодна на що завгодно, аби тільки миші не нишпорили по дому.
Наступного дня Толик, увесь день атакований нервовими дзвінками дружини, повернувся з роботи не сам. Під курткою він ніс помірно вгодованого й надміру зухвалого кота, якого пригледів у притулку ще місяць тому.
— Ось! — поважно продемонстрував дружині свою "здобич" Толик. Кіт уважно розглядав Ксюшу й водив носом, вивчаючи нове житло.
— Якийсь він худющий… І не виглядає завзятим мишоловом, — із сумнівом мовила Ксюша.
— Багато ти розумієш! Худющий — це добре! Зліший буде до твоїх кривдників. А що не виглядає мишоловом… Як, по-твоєму, має виглядати завзятий мишолов? — образився за кота Толик.
Дружина змалювала якогось монстра: із зубиськами — ого, кігтями — ого, словом, небезпечну й агресивну з усіх боків істоту. Толик скептично вислухав і зауважив, що вона описує радше росомаху, а не домашнього кота. І якщо таке заведеться в їхньому домі, то звідти виїдуть не лише миші, а й господарі.
Після короткої перепалки, під час якої кіт меланхолійно висів на руках у Толика, родина вирішила дати пухнастому мисливцеві шанс.
Толик не сумнівався, що з двома мишами кіт упорається. А якщо ні — він підстрахує: на роботі є ультразвуковий прилад для відлякування гризунів. Але політично правильніше буде, якщо мишей таки здолає саме кіт — йому ж не лише з’явитися, а й закріпитися в родині треба.
І кіт не підвів. Уже наступного ранку Толика розбудив гучний вереск дружини. Зі сну він не знав, за що хапатися — за телефон, щоб викликати поліцію, чи за штани, щоб не боротися з бандитами у строкатих сімейниках.
— Що сталося? — прохрипів він, бо голосовий апарат ще відмовлявся нормально працювати.
Ксюша знову сиділа на столі (треба буде відучити її від цієї звички — подає котові поганий приклад), періодично верещала і кудись тикала пальцем.
Прослідкувавши напрямок, Толик побачив мишу, яка ледь смикала лапкою. Чи то кіт її не додушив, чи гризуна вразив інфаркт від Ксюшиного вереску.
— Забери її! Негайно забери! — кричала дружина, розхитуючи під собою стіл.
Та Толик нічого не встиг зробити, бо з-під гарнітура метнувся кіт, підхопив здобич і чкурнув геть. У дверях кухні він зупинився й, як здалося Толикові, докірливо похитав головою, після чого зник.
Коли миша зникла з поля зору Ксюші, вона нарешті перестала верещати й більш-менш зв’язно розповіла, що сталося.
Вона прокинулася, пішла ставити чайник — а на кухні кіт із мишею в зубах. Побачивши Ксюшу, він виплюнув здобич і навіть підсунув її лапою в її бік. Але вона замість того, щоб прийняти частування, з криком метнулася на стіл, налякавши кота й оглушивши мишу вереском.
— Образила кота до глибини душі. Він же старався, навіть мишею з тобою поділитися хотів, — докірливо похитав головою Толик, допомагаючи дружині злізти з розхитаного столу.
Ксюша такі прояви котячої турботи сприймати відмовилася, але змушена була визнати, що ідея завести кота виявилася дуже вдалою. Свою миску сметани кіт уже відпрацював. Толик ледь усміхнувся.
За тиждень Толик стояв на кухні й задумливо чухав потилицю. Сьогодні кіт притяг уже п’яту мишу, хоча Толик запустив у дім лише двох — тож бухгалтерія не сходилася. Звісно, були й плюси: дружина не могла натішитися котом, хоч той і не припиняв спроб пригощати господиню здобиччю.
— Треба з котом провести виховну бесіду. Свою корисність він уже довів — годі поки що винищувати мишей. І де він їх, цікаво, бере? — пробурмотів Толик і вийшов надвір.
Думки про мишей і кота поступилися іншим. Тепер він розмірковував, як умовити дружину завести собаку. Який же це дім — без собаки?